Тексти взято з фб сторінки психотерапевта та автора проєкту "Як ти, брате?" Антона Семенова
"Як ти, брате?” - волонтерський проєкт, його основа - посібник для тих, хто хоче допомогти тим, хто пережив травматичний або важкий досвід.
Це допомога через правильну розмову: як встановити контакт, як і про що розмовляти, як реагувати, що питати, а коли потрібно помовчати.
Травматичній досвід – це джерело тривоги доки цей досвід не буде осмислений, проінтегрований.
Чим більше такого досвіду у людині, тим більше тривоги вона відчуває, тим більше у ней відчуття небезпеки.
Однак для осмислення досвіду потрібно відчувати себе у безпеці (у небезпеці потрібно не думати, а діяти, рятуватися), тому чим більше неосмисленого досвіду, тим складніше з ним працювати.
Самогубства – це вершина айсберга, це крайній випадок психологічних складнощів. І те, що у нас було багато самогубств серед ветеранів АТО після їх повернення до цивільного життя – це показник того, що у цих людей було накопичено багато травматичного досвіду.
Мабуть зараз ми зможемо зустріти наших ветеранів краще, мабуть буде більше можливостей психологічної і соціальної допомоги, але краще вже зараз робити те, щоб їм було легше.
Якщо коротко, то рекомендації такі:
Не тиснути, а створювати умови.
Не розпитувати, а показувати, що все гаразд.
Не скаржитися, а співчувати.
А щоб це зробити, потрібно:
- Показувати, що ви безпечні і ситуація безпечна. Для цього потрібно розповідати факти про себе, свій стан, про то, що зараз відбувається і про те, що буде далі.
- Дозволити людині бути корисною. Для цього потрібно, щоб у вас самих була якась проста справа, і щоб ви попросили якоїсь простої допомоги у цієї справі.
- Дозволити людині мати свій погляд. Для цього потрібно допускати, що людина може бути правою в своїх найфантастичніших уявленнях. Це дає підтримку я дозволяє людині самій з часом розібратися в том, що з нею сталося і відбувається.
НЕЗНАЙОМЦІ
Ми отримуємо складний новий досвід, коли опиняємось під обстрілом, коли втрачаємо побратимів, коли повертаємось додому і бачимо, що все змінилося: і дім, і люди в ньому. Ми отримуємо такий досвід, коли стикаємося зі своїм страхом, зі своєю слабкістю, зі своїми обмеженнями.
Цей досвід нас змінює, і коли потім ми зустрічаємося зі старими друзями, родичами, друзями, які повертаються з фронту, то ці люди бачать в нас незнайомців, а ми бачимо незнайомців перед собою.
Як на мій погляд, головна проблема зараз при таких контактах в тому, що люди намагаються «достукатися» до свого старого знайомого та заперечують того незнайомця, якого бачать перед собою. Тоді контакту не відбувається.
Почати треба з того, щоб зрозуміти самотність людини, яка повернулася «звідти» (з бою, з-під обстрілу, з еміграції, зі шпиталю, з поїздки до Бучі тощо).
Уявіть, що ця людина повернулася з іншої планети чи з того світу. Вона має знання, якого в інших немає, і здобути яке можна тільки там, поблизу смерті. Коли вона намагається передати це словами, вона відчуває катастрофу. Людина німіє. Вона хоче розповісти, але відчуває безсилля. Ми намагаємося зрозуміти, і теж відчуваємо безсилля.
Треба одразу визнати, що зрозуміти ми не зможемо. Ми зможемо лише щось відчути. Щось, якусь частину того, що вона відчуває.
Але для цього потрібно прислухатися.
Зупинитись на хвилину. Перестати говорити (звинувачувати, скаржитися, сперечатися), перестати кудись бігти, перестати читати та обговорювати новини, зупинитися та спробувати прислухатися до незнайомця, який поряд.
КРОК 1: БУТИ ПОРУЧ
Люди, які отримали складний досвід, відчувають непокоєння і напружені зсередини. Люди навколо них відчувають цю напругу, і це їх турбує.
Прагнучи позбутися цього занепокоєння, люди навколо звичайно поводяться так, ніби це їх власне занепокоєння: вони або намагаються відійти подалі від джерела занепокоєння, або намагаються знайти це джерело в собі і починають промовляти свої переживання і тривоги.
Звісно, це не вирішує проблему, а, навпаки, робить ситуацію ще гірше.
Якщо ви відходите від людини, яка отримала складний досвід (звичайно люди виправдовують це тим, що «людини потрібен час, не будемо її турбувати»), ви посилаєте сигнал, що вважаєте її небезпечною чи неприємною. Це посилює у неї непокоєння і напругу.
Якщо ви починаєте розповідати про свої переживання і тривоги, це додає напруги.
Людина розуміє, що її стан не розуміють, ображається, соромиться свого стану, відчуває провину, що не може допомогти, і, головне, розуміє, що ситуація навколо небезпечна.
Вона робить висновок, що зараз не на часі осмислювати свій досвід, пробує загнати свою тривогу усередину і намагається здаватися такою, ніби нічого не сталося. Відчуття небезпеки і провини та необхідність приховувати свій стан також посилює у неї непокоєння і напругу.
Це замкнуте коло, яке врешті-решт приводить до ізоляції, ПТСР і навіть самогубств.
Авжеж, людина може звернутися до професійній допомоги і розірвати це коло. Однак чим пізніше це станеться, тим важче її допомогти. І навпаки, чим більше у людини допомоги і безпеки, тим легше її рефлексувати самостійно чи звертатися за професійною допомогою.
Найголовніше, чим ми можемо допомогти, - це не лякатися одне одного.
Іноді просто не бігти, не метушитися, продовжувати перебувати там, де ви є, поряд з тими, хто вам дорогий, і продовжувати займатися своїми справами – це головний подвиг та головна допомога, яку ми можемо виявити близьким людям.
Щоб поговорити з людиною, ви, по-перше, маєте бути з ней поряд і зберігати спокій.
КРОК 2: РОЗПОВІДАТИ, А НЕ ЗАПИТУВАТИ
Кожна людина, яка зазнала складного досвіду, відчуває себе у небезпеці.
Це дивно, але основне джерело небезпеки для цієї людини – це ви. Все змінилося, і людина вже не впевнена, що ви її друг.
Якщо ви поруч з цією людиною і хочете допомогти, то важливо зрозуміти, що вам важливо не запитувати, а розповідати.
Ваше головне завдання – допомогти людини відчути себе у безпеці. І для цього вам потрібно стати для неї безпечним.
Є три прості принципи безпеки:
- Ви безпечні, якщо зайняті своєю справою.
- Ви безпечні, якщо вам теж потрібна допомога.
- Ви безпечні, якщо ви зрозумілі і передбачувані.
Якщо ви розпитуєте людину – ви не безпечні. Людина відчуває себе немов на іспиті.
Якщо ви поруч і нічим не зайняти, значить, ви чогось чекаєте від людини. Це напружує і виглядає підозріло.
І навпаки, якщо у вас є своя справа, це дозволяє вас передбачати і додає вам можливість запитати про допомогу. Якщо вам потрібна допомога, ви признаєте свою вразливість. Це робить вас ще безпечнішим.
А поки ви робите свою справу, ви можете більше розповісти про ситуацію і про себе: про свої обставини, свої турботи, свої плани, про свій стан. Це зробить вас ще безпечнішим і ще більше передбачуваним.
До речі, якщо ви розумієте, що ваша мета – безпека, то не будете вимагати емоційної підтримки, ділитися переживаннями і створювати напругу якимись іншими способами. Насправді, все, що створює напругу в розмові, завжди містить запити: «як це тобі?», «а як у тебе?», «а що ти скажеш на це?».
Якщо ви розповідаєте, а не запитуєте, це створює безпеку, і коли її буде достатньо, людина сама почне розповідати. Але не тому, що ви про це запитали чи попросили (просити це теж запит), а тому, що вона сама цього хоче і нарешті може на це зважитися.
КРОК 3: ХОДИТИ ДОВКОЛА
При наданні першої психологічної допомоги через розмову головне бути поруч і тримати за руку. Іноді – у прямому знааченні, іноді – у переносному.
Важливо пам’ятати, що тут неможливо полегшити страждання і неможливо дати якісь рішення. Людина відчуває біль, який можна тільки пережити. Це не скалка, яку можна витягнути, і не хвороба, яку можна вилікувати.
Але як і при відновленні після поранення, можна допомогти цьому процесу, якщо робити правильні «вправи».
- Що НЕ робити
Точно не слід питати людину про те, що вона відчуває. Вона цього сама не розуміє. І ще важливіше, вона не розуміє, чи правильно вона відчуває, чи ні. Якщо на це звертати увагу, наслідком буде відчуття провини, розгубленість, відчай, прямий контакт з фактом втрати, що ні як не допоможе людині, а тільки зробить її стрес ще більшим.
Також точно не слід питати людину про саму травматичну подію. Це додає стресу і створює для людини відчуття небезпеки, як на допиті. Коли людина визнає за потрібне, вона сама розкаже.
- Що робити
Загальна психологічна порада тут проста – потрібно «ходити довкола». «Ходити довкола» означає говорити про те, що поруч з темою, але не про саму тему. Стандартні прийоми – це питати про минуле, про інших людей, про прості повсякденні справи. З часом можна трохи пробувати говорити про майбутнє.
КРОК 4: НЕКОМПЕТЕНТНІСТЬ
Коли людина намагається осмислити свій травматичній досвід, її перші висновки виглядають дивно. Багато хто в такі моменти намагається пояснити людині «як все було насправді».
Це не працює тому, що людині треба розповісти свою історію не вам - їй потрібно розповісти її собі. Людина буде розповідати собі свою історію ще багато разів, і поступово вона буде ставати більш реальною. Це природний процес осмислення. А прямо зараз історія повинна бути такою, щоб людина змогла бути з нею в контакті.
Ви ніколи не знаєте, яка історія прямо зараз буде для людини кращою, вам потрібно дати людині можливість осмислювати свій досвід так, як їй зручніше.
Ви не повинні вважати, що все так і було. Проте ви можете докласти зусилля і сказати: «Можливо, так і було» або просто не перебивати.
Коли людина намагається робити висновки, вам потрібно постійно показувати свою некомпетентність. Ще і тому, що це правда.
Людина хоче знати, як правильно для неї, але насправді цього ніхто не знає. Це не загальні знання, це повинні бути її особисті висновки.
Проте, як тільки ви почнете висловлювати свою думку, фокусом спільної уваги стане ваша думка.
Типово, після цього починаються суперечки або людина починає вважати, що ви і все інше будете робити за неї, наприклад, вирішувати її проблеми.
Ми робимо гіпотези і висновки для того, щоб спрогнозувати майбутнє і спланувати свої дії.
Коли людина будує гіпотези, робить висновки, шукає причини і виявляє закономірності, ви можете підтримувати цей процес, якщо будете питати: «І що це для нас/для тебе означає?», «І що з цього випливає?», «І який тоді план?».
І погоджуватися з тим, що будь-які відповіді людини мають право на існування.
Процес осмислення травматичного досвіду закінчується тоді, коли людина фіксує свій план і починає його виконувати.
Взагалі, єдина надійна ознака психологічного здоров'я – це наявність планів на майбутнє, які людина здійснює реальними щоденними діями. А ознака проблем – коли таких планів немає чи коли їх не вдається здійснювати.
ПОСІБНИК «ЯК ТИ, БРАТЕ?»
- Ви можете завантажити посібник в пдф-форматі ось за цим посиланням: bit.ly/yaktybrate
- Залишити запит на друковану версію ось за цим: bit.ly/yaktybrate_print
👉 Telegram